НВ нагадує, як за майже три десятиліття безроздільної влади 68-річний Олександр Лукашенко, якого називають «останнім диктатором Європи», пройшов шлях від популярної серед білорусів постаті до підлеглого Кремлю тирана, який опинився за крок від прямої війни з Україною.

Політрук-колгоспник

Початковому етапу своєї кар'єри Лукашенко зобов’язаний щонайменше кількома з тих ущипливих прізвиськ, яких його згодом удостоїли в Білорусі та пострадянських країнах — «колгоспник» та «прикордонник». Майбутній президент країни дійсно служив у Прикордонних військах КДБ СРСР, де був інструктором політвідділу військової частини у Бресті. В армії він служив з 1975 по 1977 рік — одразу після того, як 1975-го закінчив історичний факультет Могилівського педагогічного інституту (за першою спеціальністю Лукашенко «вчитель історії та суспільствознавства»).

Армійський політнструктор і пізніше віддавав перевагу «ідеологічним» посадам: він був секретарем комітету комсомолу в Могильові, а на початку 80-х — замкомандира танкової роти з політичної частини. Остаточно пішов з армії 1982 року: Лукашенка призначили заступником голови колгоспу Ударник в одному з районів Могильовської області Білорусі. Змінивши ще кілька подібних «начальницьких» постів, Лукашенко 1987 року став директором радгоспу Городець у тому ж Шкловському районі Могильовської області.

 

Прихильник збереження СРСР

Потрапити в політичні кола Олександр Лукашенко намагався ще до розвалу Союзу: 1989 року він балотувався в народні депутати СРСР, але безуспішно. Однак уже через рік Лукашенко здобув локальну перемогу і був обраний депутатом Верховної Ради Білоруської РСР. Ця роль дозволила йому збудувати фундамент майбутньої популярності на антикорупційних закликах та критиці старшого покоління білоруських номенклатурників, включаючи першого керівника незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича. У програмній статті 1991 року Лукашенко звинувачував їх у прагненні побудувати диктатуру, а сам став одним із лідерів парламентської фракції Комуністи Білорусі за демократію — що нині виглядає історичним глузуванням, адже саме Лукашенко згодом уславився як «останній диктатор Європи».

Демократію він бачив дуже своєрідно, наполягаючи на необхідності збереження СРСР. Згодом Лукашенко навіть наполягав, що був чи не єдиним депутатом, який наприкінці 1991 року проголосував проти ратифікації Біловезьких угод — документа, який ознаменував остаточний розвал СРСР. Хоча, за даними білоруських журналістів, Лукашенко просто не був присутнім на цьому засіданні.

У серпні 2021 року білоруський диктатор стверджував, що під час зустрічі лідерів України, Росії та Білорусі у Біловезькій пущі нібито намагався переконати президента СРСР Михайла Горбачова у необхідності заблокувати політиків у тамтешній резиденції та навіть пропонував варіанти такої ізоляції. «Якби Горбачов мене тоді, сопливого депутата, послухав, ми б зараз жили в єдиній країні. <…> Не послухали!» — скаржився Лукашенко через 30 років після падіння Радянського союзу.

 

«Борець з корупцією» та популіст

Після того, як Білорусь проголосила незалежність, у країні не було посади президента. Перші роки нею керували голова Верховної Ради Станіслав Шушкевич та прем'єр-міністр В’ячеслав Кебич. Ідея запровадження президентської посади обговорювалася у білоруському парламенті кілька років, було запропоновано відповідні зміни до Основного закону. На початку 1994 року було затверджено нову Конституцію Білорусі та призначено дату перших вільних президентських виборів у країні — два тури відбулися 23 червня та 10 липня.

Олександр Лукашенко підійшов до виборів у статусі показового борця з корупцією та велемовного популіста. «Я ані з лівими, ані з правими. Я з народом — і проти тих, хто його грабує та обманює», — заявляв у ті роки Лукашенко. Білоруський політолог Олександр Федута, який працював на першу кампанію Лукашенка, пізніше згадував, що на передвиборчих мітингах той міг говорити по три години (наприклад, виступаючи на стадіоні у Гомелі 1994 року). Фактично він був «найталановитішим популістом» того часу, розповідав Федута вже в 2020-му, адже на тлі крайньої бідності в Білорусі та невизначених перспектив для співробітників держпідприємств обіцяв білорусам «покарати тих, хто вкрав їхні робочі місця». Цій риториці сприяв номінальний статус Лукашенка — 1993 року він очолив тимчасову комісію Верховної Ради з боротьби з корупцією, звинувативши десятки високопосадовців у розкраданні держкоштів.

Перший (і вічний) президент Білорусі

У стартовому турі перших виборів президента незалежної Білорусі 1994 року брали участь шість кандидатів, включаючи Шушкевича та прем'єра Кебича. Тодішня популярність Лукашенка дозволила йому суттєво випередити опонентів (44,82%, тоді як Кебич, який посів друге місце, отримав 17,33%, а Зенон Позняк, лідер Білоруського народного фронту — 12,82%).

Оскільки ніхто не набрав більше ніж 50% голосів, знадобився другий тур. 10 квітня 1994 року Лукашенко остаточно здобув свою перемогу, зібравши 80,34% народної підтримки у протистоянні з Кебичем. Ставши першим президентом Білорусі, Лукашенко швидко перетворився на авторитарного лідера та робив усе, щоб сконцентрувати у своїх руках максимальну владу.

Вже за два роки після обрання колишній глава радгоспу посилив президентські повноваження через референдум про внесення змін до конституції, а також на два роки подовжив свій 5-річний термін на посаді глави держави, оскільки за підсумками національного волевиявлення його почали відраховувати з 1996-го. Проти такого повороту подій висловлювалися багато депутатів Верховної Ради та голова ЦВК країни Віктор Гончар, якого напередодні референдуму було позбавлено посади. США та ЄС також відмовилися визнати легітимність референдуму.

Влітку 1996 року майже 200 депутатів білоруського парламенту підписали петицію про імпічмент президента, звинувативши його в порушенні Конституції. Однак Лукашенка було не зупинити. «Відсунувши» планові вибори з 1999 року на 2001-й, він встиг вибудувати в Білорусі настільки контрольовану систему, яка спиралася на силовиків та придушення громадянських свобод, що виборчий процес у країні та доступ до нього незалежних кандидатів перетворився на фікцію. 2001 року Лукашенко переміг уже в першому турі, набравши 75,65% голосів, хоча ОБСЄ заявила, що процес виборів не відповідав міжнародним стандартам.

Референдум 2004 року зняв обмеження на кількість президентських термінів у Білорусі (раніше було не більше двох), і з того часу кожні нові вибори приносили Лукашенку надхмарні цифри підтримки. На виборах 2006 року він «отримав» 82,97% голосів, 2010-го — 79,65%, 2015-го — 83,49%. Зрештою, 2020-го року ЦВК Білорусі оголосила про перемогу Лукашенка з результатом нібито 80,10%.

Жодна з цих виборчих кампаній не визнавалася міжнародними спостерігачами повністю відкритою та вільною, при цьому практично кожен вибори супроводжувалися різними формами «зачистки» політичного поля ще до голосування та хвилями громадських протестів опісля. А за підсумками очевидних порушень та тотальних протестів у Білорусі у 2020 році більшість країн Заходу взагалі відмовилися вважати Лукашенка президентом.

Винищувач опонентів

Висновок про те, наскільки репресивну систему побудував Лукашенко, можна скласти навіть за подіями 90-х років, коли в Білорусі зникли, були вбиті чи несподівано померли чимало опонентів білоруського президента. Світло на ті події у грудні 2019 року пролив Юрій Гаравський, 41-річний колишній боєць спеціального загону швидкого реагування внутрішніх військ МВС Білорусі (СОБР). Він виїхав до країн ЄС у пошуках політичного притулку та дав резонансне інтерв'ю Deutsche Welle (DW). Гаравський розповів, що за наказом білоруського керівництва він брав участь у викраденні та вбивстві екс-міністра внутрішніх справ Білорусі Юрія Захаренка, екс-голови Центрвиборчкому Віктора Гончара та бізнесмена Анатолія Красовського, який підтримував опозицію.

Усі вони зникли 1999 року. Тоді, згідно з колишньою конституцією, мав завершитися перший термін Лукашенка. Опозиція вимагала від Лукашенка відставки та призначення чергових виборів Але раптом у квітні за загадкових обставин помер один із її лідерів — 49-річний Геннадій Карпенко, заступник голови Верховної ради. Офіційною причиною смерті влада назвала крововилив у мозок.

А через місяць зник безвісти соратник Карпенка — екс-глава МВС Захаренко За словами Гаравського, його схопили ввечері біля будинку, посадили в автомобіль і відвезли на навчальну базу внутрішніх військ, де застрелили. У вересні 1999-го безвісти зникли ще два опозиціонери — Гончар і Красовський. Гаравський стверджує, що вісім «собрівців» схопили обох чоловіків у той момент, коли вони вийшли з лазні. Їх вивезли у вітебському напрямку на законсервовану військову базу, де вже було викопано могили. Захоплених застрелили. «Тіла ми закопали, а речі спалили», — розповів екс-боєць СОБРу, стверджуючи, що й у 2019 році міг би показати місця поховань. Реагуючи на цю історію, Лукашенко заявив, що «ніколи в житті не давав і давати не буду такої команди [знищувати опозицію]». Хоча саме за особистим розпорядженням диктатора у 2000-му році із СІЗО через добу після затримання випустили ймовірного виконавця вбивств, командира бригади спецназу внутрішніх військ МВС Дмитра Павличенка.

Після 1999−2000-х, коли людей вбивали або «зникали», у Білорусі почали використовувати новий метод для боротьби з опозицією — посадки. Так, 19 грудня 2010 року, у ніч після проведення президентських виборів, на яких Лукашенко знову святкував перемогу, під час акції протесту правоохоронці затримали сімох кандидатів у президенти. Четверо із них отримали тюремні терміни. Загалом після тих виборів за ґратами за політичними статтями опинилося понад 40 осіб.

Апогеєм подібних «посадок» стала хвиля політичних репресій, яку режим Лукашенка розгорнув перед виборами 2020 року. Був безпідставно затриманий і згодом засуджений до 18 років ув’язнення (за «підготовку та організацію вуличних заворушень») відеоблогер та критик режиму Сергій Тіхановський. Його дружина Світлана Тіхановська зрештою стала кандидатом у президенти, об'єднала навколо себе білоруську опозицію і, ймовірно, насправді виграла вибори. Аналогічно ще до виборів був затриманий банкір Віктор Бабаріко, один із головних суперників Лукашенка на той момент, і багато членів команд опозиціонерів. Кримінальну справу невдовзі після дня голосування порушили на незареєстрованого кандидата в президенти Валерія Цепкала, який був змушений залишити країну, як і багато інших представників опозиції.

Будівельник мостів із Росією

З перших років при владі Лукашенко проводив проросійську політику, сприяючи зближенню країн ще за президента РФ Бориса Єльцина і потураючи дедалі більшій залежності Білорусі від Москви. 1994 року Лукашенка обрали на тлі обіцянок «відновити бездарно знищені зв’язки з Росією», а вже в 1995 він провів референдум, де 3 з 4 питань стосувалися інтеграції з РФ. Так російська мова в Білорусі отримала статус другої державної (хоча де-факто саме вона зараз домінує в ЗМІ, освіті та інших сферах життя), а країна взяла офіційний курс на економічну інтеграцію з РФ.

Через рік після цього референдуму Мінськ і Москва підписали Договір про створення спільноти Білорусі та Росії, а вже 1999-го було створено Союзну державу. У цьому наддержавному утворенні Білорусь формально зберігає незалежність від РФ, проте поетапно крокує до спільного з Росією політичного, економічного, військового, митного, валютного, юридичного, гуманітарного, ринкового та культурного простору. Російський диктатор Володимир Путін вкотре активізував втягування Білорусі до Союзної держави у 2021 році, коли було затверджено 28 програм з інтеграції двох країн у питаннях податків, кредитів, створення об'єднаних ринків нафти, газу (очікується до кінця 2023 року) та транспортних послуг.

Це співробітництво виходить з тотальної економічної залежності Білорусі від РФ. «Розвиток демократії та вільного ринку був млявим, — описував розвиток країни при Лукашенку журнал The Economist у 2021 році. — Президент дотримувався курсу на Росію: могутній сусід Білорусі постачає їй дешевий газ та субсидовану сиру нафту, яку вона переробляє та продає із прибутком». На Росію припадає майже половина білоруського товарообігу, і «жодна країна не залежить від російського ринку так, як Білорусь», писав рік тому шведський економіст Андерс Ослунд у матеріалі для Atlantic Council.

Реінкарнатор Радянського Союзу у своїй країні

Перебуваючи при владі майже три десятиліття, Лукашенко залишається запеклим симпатиком СРСР. Референдум 1995 року не лише закріпив статус російської мови, а й замінив біло-червоно-білий прапор Білорусі та її історичний герб (були введені у 1991 році) на максимально близькі до державних символів Білоруської РСР. Недарма прапором масових протестів 2020 року став саме історичний білоруський БЧБ-прапор — як згадка про часи до режиму Лукашенка та до СРСР. Наразі цей прапор у Білорусі вважається фактично незаконним.

Окрім символіки, Лукашенко повернув у країну властиві Радянському Союзу принципи жорсткого придушення вільних ЗМІ та громадських сил. Станом на 2022 рік Білорусь посідає 153-те місце зі 180 країн світу в рейтингу свободи слова за версією Репортерів без кордонів, і ці позиції лише погіршуються рік у рік. (39,62 у цьому році порівняно з 49,18 у попередньому). У рейтингу Freedom House Білорусь віднесена до «невільних» країн і має лише 8 балів зі 100, в які оцінюються найвільніші держави (у 2021 році було 11 балів).

«Білорусь — авторитарна держава, де вибори відкрито фальсифікуються, а громадянські свободи жорстоко обмежуються», — виносить діагноз Білорусі Freedom House, нагадуючи, що тут атакують і довільно затримують тих журналістів і простих громадян, які наважуються кинути виклик режиму — у формі протестів, висвітлення подій або публікацій думок в Інтернеті. «Судова система та інші інститути не є незалежності, а влада Лукашенка їм не підконтрольна», — пишуть автори доповіді за 2022 рік.

За радянським зразком Олександр Лукашенко побудував і економіку Білорусі, левову частку якої досі займає державний сектор. Близько двох третин білоруського експорту до країн Заходу в останні роки припадало на чотири державні топ-компанії: Білоруськалій, що виробляє п’яту частину всього калію у світі; два НПЗ Нафтан та Мозир, а також компанію з виробництва нітратних добрив Гродно Азот. Друга група — це великі держпідприємства, які виробляють продукцію для російського ринку за радянськими лекалами — від плит до бюстгальтерів. «Це модель, покликана забезпечити стабільність радянського типу, але вона не підходить для економічного зростання», — нагадував 2021 року шведський економіст Андерс Ослунд, відзначаючи, що білоруська економіка не росла з 2012 року. А єдиний її сучасний сектор — IT-галузь — значною мірою переїхав до інших країн після репресій 2020−2021 років. У рейтингу економічних свобод Білорусь посідає 135 місце з більш ніж 160 країн і посідає останнє місце в Європі (45-те). «Держава контролює 70% економіки, а корупція присутня на всіх рівнях влади, часто безкарно», — констатують укладачі списку The Heritage Foundation.

«Вусатий тарган» та «Саша 3%»

Такі прізвиська набридлого диктатора білоруси використовували у 2020 році, до та після фальсифікованих виборів президента. За підсумками вирішального дня голосування 9 серпня ЦВК Білорусі «нарахував» Лукашенку понад 80% підтримки, однак така фантастична цифра різко контрастувала з даними із виборчих дільниць, які свідчили про значну частку голосів за Світлану Тіхановську. На деяких із них, де комісія порахувала голоси відкрито та чесно, опозиціонерка набрала 70−80%, а Лукашенко — 15%. «Всі розуміють, що Лукашенко програв. Невідомо, з яким результатом, але він точно програв», — говорив тоді НВ Можейко, аналітик Білоруського інституту стратегічних досліджень (BISS).

Диктатору пригадали і проведене у травні 2022 року інтернет- опитування популярних білоруських сайтів Tut.by та Onliner, згідно з яким за Лукашенка були готові проголосувати лише 3−6% респондентів. Реальний рівень підтримки Лукашенка, якого почали називати Саша 3%, у Білорусі не знає ніхто: з 2016 року в Білорусі не публікують дані соцопитувань на суспільно-політичні теми.

Проте рекордні багатотисячні протести, що затопили вулиці Мінська та інших білоруських міст після президентських виборів, довели: на шостий президентський термін диктатор залишився нелегітимно. Протести, одним із гасел яких був заклик «Таракан, йди!» режим придушив максимально жорстоко. До кінця 2020 року правозахисний центр Весна задокументував понад 1 тис. свідчень жертв тортур, фотодокази яких облетіли весь світ. Демонстрантів та критиків Лукашенка били на вулицях та у катівнях СІЗО, сотні людей отримали тюремні терміни, Тіхановська та інші лідери опозиції залишили Білорусь.

Після виборів 2020 року влада Білорусі розпустила понад 270 незалежних некомерційних організацій та громадських об'єднань, включаючи Білоруську асоціацію журналістів, Білоруський Гельсінський комітет та Білоруський ПЕН-центр. Силовики проводили обшуки в офісах і будинках активістів і правозахисників, які залишилися в країні, було затримано понад 110 журналістів, влада заблокувала доступ більш ніж до 100 новинних і медійних сайтів, у тому числі до найбільшого і найпопулярнішого в Білорусі інтернет-порталу Tut.by. Кількість політичних в’язнів у Білорусі наразі перевищує 1,2 тис. осіб, з країни виїхали десятки тисяч білорусів, які не бажають жити в умовах такого режиму, повідомив у нещодавньому інтерв'ю НВ Журналіст білоруської служби Радіо Свобода Валерій Каліновський. «Лукашенка сприймають як узурпатора, який сидить у владі на багнетах, у тому числі російських», — описав він настрої в країні.

 

Політик-флюгер та майстер «флірту» із Заходом

Наразі режим Олександра Лукашенка, як і російського тирана Володимира Путіна, перебуває під численними міжнародними санкціями. Нову їх хвилю було запроваджено після репресій, які офіційний Мінськ розгорнув у 2020 році проти власних громадян, а посилено — на тлі посередництва Білорусі у війні проти України.

Проте за 28 років при владі Лукашенко неодноразово ініціював періоди умовних «відлиг», використовуючи потепління відносин із ЄС та західними організаціями як особистий інструмент балансу між Москвою та Брюсселем. Найпомітніший із таких періодів стався у 2015 році, невдовзі після переобрання Лукашенка на новий термін. Тоді Мінськ помилував екс-кандидата у президенти Миколу Статкевича та ще п’ятьох політв'язнів, а також фігурантів низки резонансних політичних справ. Декілька місяців у країні не було нових арештів, а мітинги противників режиму перестали розганяти — їхніх лідерів «лише» штрафували.

З режиму Лукашенка зняли частину санкцій Євросоюзу, США та Канади. Мінськ приймав делегацію НАТО, вів переговори з МВФ і домагався нової угоди з ЄС у рамках програми Східне партнерство. Однак насправді така показова зміна курсу ніколи не приносила Білорусі глибинних змін, нагадав аналітик Фонду Карнегі Максим Саморуков у статті Західний флірт Лукашенко (2015). Саме цим він пояснив відносну спокійну реакцію Москви на подібні зигзаги Лукашенка — на відміну від вторгнення в Україну 2014 року у відповідь на проєвропейську Революцію гідності.

«Кремль розуміє, що у зовнішньополітичних рішеннях Заходу цінності відіграють суттєву роль. Це означає, що зближення Лукашенка із Заходом ніколи не буде серйозним, доки зберігається його автократичний внутрішній режим. А оскільки Лукашенко не допустить жодних внутрішніх змін, Москві нема про що турбуватися», — констатував Саморуков.

Своє справжнє обличчя Лукашенко знову показав світу у 2020—2022 роках, придушивши протести у своїй країні, посадивши літак західної авіакомпанії з Романом Протасевичем на борту та допомагаючи Росії захоплювати Україну. Санкційний режим проти Білорусі було відновлено.

Єдиний союзник Путіна у війні проти України

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну Білорусь стала фактичним союзником Володимира Путіна у цій війні. З її території війська армії РФ рушили маршем на Київ та інші північні регіони України, у вторгненні була задіяна білоруська залізниця і медична інфраструктура. З білоруських аеродромів для бомбардувань та ударів по Україні злітали російські літаки, з Білорусі б’ють по українських містах російські ракети. 7 липня Генштаб ЗСУ повідомив, що Олександр Лукашенко передав аеродром Зябрівка під повний контроль російських військ. Наразі там облаштують базу РФ, а на території аеродрому розташований ракетний дивізіон оперативно-тактичного ракетного комплексу Іскандер-М та дивізіон С-400 Тріумф ЗС РФ. Крім того, режим Лукашенка розпочав будівництво ангарів для російських комплексів Іскандер-М, які йому нещодавно пообіцяв надати Володимир Путін. Йдеться про ракети, здатні нести ядерні боєголовки.

Жодна інша країна світу не підтримує варварську російську кампанію в Україні настільки відкрито. Лукашенко використовує цей факт ще й як привід для погроз. «Ми єдина країна, яка підтримує росіян у цій боротьбі. Ті, хто дорікає нам — ви що, не знали, що в нас найтісніший союз із Російською Федерацією? З державою, з якою ми будуємо єдину, потужну, незалежну державу — Союзну державу. Де в союзі два незалежні народи. І що, вони не знали, що у нас створено вже давно в союзі Білорусі та Росії єдине угруповання збройних сил? Майже єдина армія. Ви ж усе це знали, то чому нам сьогодні дорікаєте? Ми були і будемо разом із братньою Росією. Наша участь у „спецоперації“ визначена мною давно», — сказав Лукашенко 3 липня, виступаючи з промовою у день формальної «незалежності» Білорусі.

Станом на липень 2022 року одним із головних питань, які турбують Україну та країни Східної Європи, залишається можлива пряма участь Білорусі у війні. Військові аналітики та білоруські опозиціонери розходяться в думках про те, наскільки сам Лукашенко прагне брати участь у цій війні і чи поступиться він зрештою тиску Кремля.

Військовий аналітик Олег Жданов раніше припускав, що основними напрямками білоруського вторгнення могли б стати Волинське та Рівненське, а головними цілями — відкриття другого фронту та атака на канали постачання західної допомоги в Україну. Зараз він констатує, що Лукашенко, швидше за все, «пробуватиме уникнути прямого бойового зіткнення до кінця цієї військової кампанії».

Навіть якщо Лукашенко уникне участі своєї армії у війні, його режим понесе відповідальність за співучасть у ній, переконані опитані DW білоруські політологи та юристи. «Наш шматок відповідальності — це співучасть в агресії, порушення принципу незастосування сили чи погрози силою. Хоча це не виключає особистої відповідальності вищих посадових осіб Білорусі, якщо їхню провину за ці дії буде доведено», — переконана білоруський юрист-міжнародник, експерт Білоруського гельсінського комітету Катерина Дейкало.