Чому українці голосують за багатих і старих
У багатьох європейських країнах на високі посади починають приходити нові молоді політики. Тільки минулого року у Франції, Естонії, Австрії та моїй рідній Ірландії обрали лідерів молодших за 40 років (австрійському канцлеру Себастьяну Курцу 31). Тим часом останні чотири роки в Бельгії, Греції, Мальті та Люксембурзі обирають на посади тих, кому менше 45.
І це зрозуміло з огляду на два фактори. По-перше, зростає незадоволення партійним «істеблішментом», і люди відчувають себе вільними обирати інші партії – не ті, за які традиційно голосували їхні батьки. По-друге, якщо якийсь час після фінансової кризи 2008 року виборці були нажахані та воліли голосувати за знайомі обличчя, зараз відчуття страху за те, що новий лідер якимсь чином призведе до економічного краху, значно менше.
Україна категорично проти цієї тенденції. Трьом з чотирьох лідируючих кандидатів у президенти 50 з лишком років, а Гриценку – 60. І хоча немає нічого поганого в тому, аби бути в середньому віці (мене і самого більше не називають «молодим чоловіком» у Сільпо), це все ж щось говорить про культуру країни та її настрої.
Найсумніше те, що звинувачувати у цій ситуації українці можуть тільки себе
Якщо люди обирають старших лідерів, це означає, що вони і самі, можливо, старші за середньостатистичного українця. А також те, що старші люди більш схильні приходити голосувати – так відбувається у світі повсюди, що має численні руйнівні наслідки. Наприклад, пенсії захищають у кожній розвинутій демократії, у той час як те, що має значення для молоді – ось як високі ціни на оренду квартир – не надто користуються увагою політиків. Тому з тої простої причини, що ти не зареєстрований на дільниці, чи зареєстрований за сотні кілометрів звідси, політики не переймаються твоїми проблемами.
Якщо люди обирають старших лідерів, це також свідчить про те, що суспільство є ієрархічним, і в країні розглядають політику радше як «владу», а не «сервіс». Більш важливо відмітити, що українські кандидати в президенти є значно багатшими, ніж люди їхнього віку. Проїхатись в метро вважалось би чимось принизливим серед українських політиків, у той час як бути поміченим у громадському транспорті – це обов’язок кожного, хто лідирує у Західній Європі. Ця картинка досить добре описує дихотомію понять «влада» та «сервіс».
Щоб обратись, молодому лідеру потрібно, аби молодь прийшла на вибори. Це забезпечило перемогу Бараку Обамі (прийшов до влади у 47) та вищезгаданим новим молодим європейським лідерам. Коли молоді люди розчаровані кандидатами в бюлетені, відбуваються регресивні вибори на кшталт Хілларі Клінтон проти Дональда Трампа (обом зараз понад 70), і молодь все більш песимістично ставиться до політики. Слоган Трампа «Зробимо Америку знову великою» був очевидним закликом для тих, хто достатньо старий, щоб дивитись на минуле через рожеві окуляри.
Результати політики, яка більшою мірою є грою для літніх людей заради літніх людей, добре відомі на міжнародному рівні, але в Україні це викликає ще більший сором. Перше покоління молодих реформаторів Євромайдану зараз по суті зникло, поглинуте великими сталінськими колонадами з вулиці Грушевського. За винятком деяких відносно яскравих інституцій типу Нафтогазу та НБУ, які насолоджуються «кришуванням» з боку міжнародних донорів, українські політики повернулись до принципу business as usual. Не на такому непристойному рівні як Янукович, але і далеко від життя «по-новому».
І найсумніше те, що звинувачувати у цій ситуації українці можуть тільки себе. Я знаю багато молодих людей, які намагались ввійти в українську політику, і яким так і казали, що ніхто не вірить у те, що хтось молодий та небагатий може керувати країною. Ключова проблема в тому, що український електорат продовжує вірити, що чоловік (чи жінка), якому під силу побороти корупцію – це обов’язково ті, хто походжає в найкращому італійському вбранні чи їздить на німецьких машинах (лайфхак: насправді люди в італійському одязі та з німецькими машинами взагалі не хочуть долати корупцію). У мене вдома, в Ірландії, також перші 50 років незалежності голосували за багатіїв, та кінець-кінцем свобода бере коріння з національної психіки.
Українці більше послуговуються логікою в бізнесі та особистих справах, але здається, забувають про здатність мислити по-сучасному біля урни для голосування. Поширеною є думка про те, що Україні треба мінятися. Жоден тутешній кандидат у президент не візьметься копіювати Трампа та проголошувати «Зробімо Україну знову великою», та здається, що звільнитися від політичного патерналізму тут, на жаль, так само важко, як від сигарет чи Facebook.
У той час як тутешні молоді люди, ймовірно, можуть не прийти на вибори, вони завжди залишають за собою можливість «проголосувати ногами» та емігрувати. Україна вже стала однією з країн, де найшвидше в світі скорочується чисельність населення великих міст, і напередодні виборів цю тенденцію навряд чи планують змінювати.
Альберт Ейнштейн сказав, що «божевілля – це робити одне і те ж знову і знову, та чекати іншого результату». Україна завжди вибирала у лідери тих, кого виховали в радянській манері, та хто розбагатів у пострадянські часи – прийшла пора обирати лідера, хто тою чи іншою мірою кілька останніх років користувався маршрутками та знає, скільки коштує пляшка молока. І це не сором, а справжня демократія.
- Войдите, чтобы оставлять комментарии
Воля