"Громадянська війна" в Україні? "Майдан – лігво бандерівців"? Ходорковський – "не політв'язень, а просто злодій", якого слід посадити?

Ні, це не слова російського пропагандиста Дмитра Кисельова. Це висловлювання чинного чеського президента Мілоша Земана.

Цей перелік цитат можна продовжувати, і не лише з Чехії. Словацький прем'єр Роберт Фіцо, наприклад, називав Путіна лідером, гідним наслідування.

Багато хто в цих країнах сприймає слова своїх політиків за чисту монету. І ця проблема має глибоке коріння.

"Європейська правда" починає підготовку серії публікацій про те, як виглядає Україна в мас-медіа країн ЄС. Про те, яку картину України може побачити пересічний житель Євросоюзу, і про те, чи можливо змінити цю картину на краще.

Адже в період інформаційної війни, яку відкрито ведуть проти нашої держави, західний фронт не менш важливий, ніж східний.

"Якщо у тебе не було особистого досвіду в Україні, то ти не зрозумієш, що там відбувається насправді", – каже словацький експерт з безпеки Радован Бланік в ефірі нічного дискусійного ток-шоу Pod lampou ("Під лампою") на державному телеканалі Dvojka.

Pod lampou – одна з останніх інтелектуальних програм на території колишньої Чехословаччини, продовження існування якої – під великим питанням. Зараз вона виходить у слоті 22.00 по четвергах – не найкращий час для серйозної 2,5-годинної дискусії.

Але глядач, який хоче отримати серйозну інформацію про Україну, не має вибору.

Лише в цій програмі телеглядачі змогли нарешті отримати глибокий аналіз ситуації в Україні з перших рук – від журналістів Чехії та Словаччини, які працюють в гарячих точках і їздять до нас кожен місяць.

Дістати таку інформацію з місцевих телевізійних новин практично неможливо.

Після підписання Мінської угоди наша країна зникла з екранів. До українського питання телеканали повернулися тільки напередодні парламентських виборів і лише в контексті цих виборів.

Щоденні жертви, поранені, волонтери, героїзм, від якого у нас захоплює дух – інформація про все це до чеських глядачів не потрапляє.

Заради справедливості зазначу, що і в мирний час Україна в телевізійних новинах з'являлася вкрай рідко – лише в разі екстраординарних подій: вибух житлового будинку, жертви на шахті, бійка у парламенті, суд над українською мафією в Словаччині, п'яний український водій, заарештований у Празі.

Інформаційна картина, думаю, зрозуміла.

Газетний світ

Велику частину інформації чехи і словаки отримують через жовті газети й інтернет, де стандарти якості інформації можуть бути нижчими, формулювання – оціночними і авторськими, а під статтями рясніють всілякі коментарі.

Ви обурені засиллям жовтої преси в Україні? Та годі вам, у нас її ще не так багато.

При цьому на Заході вважається цілком нормальним, що жовта преса пише не лише про життя зірок, але і про міжнародну політику – з відповідним зміщенням акцентів.

Кольорові таблоїди Blesk (Чехія) і Nový Čas (Словаччина), що належать Ringier Axel Springer і видаються вже більше 20 років – найпопулярніші газети в цих країнах.

Тираж Blesk – понад 430 тис. примірників щодня (у країні з населенням 10,5 млн). Тираж Nový Čas – понад 110 тис. примірників (населення Словаччини – 5,4 млн).

Повнокольорова газета – чтиво не для однієї людини, вона ходить з рук в руки.

Згідно з дослідженнями медіаринку, аудиторія одного числа Blesk – понад 1 600 000 осіб.

Тому середньостатистичний чех і словак щоранку отримують інформацію з цих і подібних видань, дізнаючись новини з дуже коротких заміток з примітними заголовками.

Це те, що люди читають дорогою на роботу і за чашкою ранкової кави.

Українці в таких газетах – це лише кримінальна хроніка та надзвичайні події.

Для порівняння, у серйозних чеських щоденних газет Mladá fronta DNES і Právo тиражі складають 260 тис. примірників, у найстарішої щоденки Lidové noviny – 41 тис., у економічного видання Hospod noviny – 56 тис.

Тираж словацьких Hospodárske noviny – 17 тис., щоденки SME – 70 тис., Pravda – 78 тис.

Це менше, ніж у таблоїдів, але все одно – це чудові тиражі, яким може позаздрити будь-яка українська газета. До нашої країні є цікавість у населення, і його зростанню останнім часом сприяють гострі висловлювання чеського і словацького керівництва – ті, з яких починається наша стаття.

Але в суспільно-політичних ЗМІ також є суттєва проблема з висвітленням українських подій.

Тут біда не в тому, що нас показують некоректно, тенденційно чи неповно, а в тому, щоукраїнські новини в більшості випадків зовсім не потрапляють на їхні сторінки.

Тому думку народу – тобто виборців – формують все ж таки таблоїди.

Адвокати України

Останнім часом почастішали спроби молодих і амбітних журналістів писати репортажі про Україну з місця подій, але всі вони, звичайно ж, обмежені незначними редакційними бюджетами.

Лише у кількох професійних репортерів є можливість регулярно висвітлювати українські події.

Зовсім небагато журналістів глибоко обізнані з предметом. І хоча вони намагаються розбити неправдиву картину, формовану жовтими ЗМІ і політиками, зробити це непросто.

"У чеського суспільства великі проблеми з тим, щоби правильно інтерпретувати і зрозуміти ключову інформацію про події в Україні. Це внутрішня чеська проблема, яку ми повинні вирішити самі", – говорить закордонний кореспондент České televize Йозеф Паздерка (Josef Pazderka).

Він висвітлює події в Україні з 2006 року, з тих пір, як став працювати в корпункті ČT в Москві. Останні два роки Йозеф працює у Варшавському корпункті, в зону відповідальності якого перемістилася Україна, і приїздить до нас кожного місяця.

Його репортажі та прямі включення виходять на державних телеканалах ČT1 і ČT24.

"Головна проблема – необізнаність, – стверджує редактор закордонного відділу Mladá fronta DNES Лубош Палата (Luboš Palata), що висвітлює події в Україні з початку своєї журналістської кар'єри в 1991 році. – Україна аж до Майдану 2013-2014 років була "попелюшкою", якою, за винятком короткого періоду Помаранчевої революції, ніхто особливо не цікавився".

Лубош підкреслює, що "не надто висока якість чеської журналістської спільноти грає на руку російській дезінформаційній кампанії".

Лубош Палата володіє і російською, і українською. Він має декілька журналістських нагород різних країн ЄС і є, мабуть, єдиним з журналістів чеських друкованих медіа, хто відвідує Україну кожного місяця.

Його колонки і репортажі про Україну щотижня друкують MF DNES і Lidové noviny, а також німецькі, польські та словацькі ЗМІ.

Але – повернімося до накладів – основним формувачем громадської думки залишаються таблоїди.

А там просто не зацікавлені в аналітиці. Ані про Україну, ані на інші теми.

Але чи означає це, що треба скласти руки і просто змиритися з тим, що відбувається?Зовсім ні.

Дипломати без роботи

Посольства України мають важелі впливу на ситуацію, але наша закостеніла дипломатична служба, як правило, просто не використовує наявні можливості.

Ключова проблема, звичайно ж, пов'язана з лідерами розглянутих нами країн (у Чехії ключовим виразником "антиукраїнської позиції" є президент, у Словаччині – прем'єр).

"Основною проблемою є діяльність президента Мілоша Земана і екс-президента Вацлава Клауса на підтримку російської дезінформаційної машини, – каже Лубош Палата. –Необхідно особисте втручання українських дипломатів, їхня реакція на конкретні випадки дезінформації в чеських медіа.

Потрібні чіткі публічні заяви, адресовані двійці Земан-Клаус. Але їх немає..."

Очевидно, таку ж роботу слід було б вести і в Словаччині, політики якої також багато "наговорили" у році, що минає.

Журналісти, які займаються Україною, теж мають чимало ідей про те, як впливати на громадську думку в Чехії і Словаччини.

Є також готові рецепти того, як потрапити з позитивними новинами на сторінки таблоїдів.

Біда в тому, що нашим посольствам, схоже, ці шляхи не надто цікаві.

"Я б зосередив сили на двох ключових речах, – радить Йозеф Паздерка. – По-перше, вкрай не вистачає появи конкретних українців, розповідей про їхні долі в чеських медіа і на публіці.

Це може бути хто завгодно – письменниця, журналіст, представник громадської організації, поранений військовий, звичайна людина з цікавою долею.

По-друге, дипломатам варто спробувати швидко й точно реагувати на заяви впливових чеських політиків щодо України: це має бути або підтримка, або, навпаки, спокійна, заснована на фактах полеміка з ними. Але це повинно бути швидко, щоб реакція Києва не пропадала і потрапляла в ЗМІ".

Труднощі перекладу

Чеські та словацькі журналісти зізнаються, що інформація від посольств України в більшості випадків неактуальна.

А це створює інформаційний вакуум, який одразу поспішають заповнити "друзі" з російської дипмісії.

Незбагненна ситуація в період інформаційної війни. Але – така реальність.

"Я бачу, що українські дипломати та інші представники України намагаються відстежувати і реагувати на чеську дискусію про Україну, – зазначає Йозеф Паздерка, зарубіжний кореспондент České televize, що висвітлює події в Україні. – Але електронні розсилки з посольства з питань актуальних подій неефективні. Вони емоційні, загальні, приходять із запізненням. Такі новини просто "зникають" в редакціях".

Редактор закордонного відділу Mladá fronta DNES Лубош Палата додає: українським дипломатам необхідно більше виступати публічно.

"І, звичайно, новини мають бути чеською мовою. Розсилка з посольства України в Чехії англійською мовою виглядає дивно".

У комунікації українських посольств дійсно є дивна закономірність: більшість інформації на їхніх веб-сайтах подається не мовою країни перебування, а українською.

Так, за жовтень 2014 року наші посольства в Чехії і Словаччині опублікували лише по одній новині чеською і словацькою мовами відповідно.

Судячи з даних дипмісій, посол у Чехії за цілий рік не дав жодного інтерв'ю друкованим ЗМІ, посол у Словаччині – лише одне. Про його телевізійний коментар на сайті також лише одна згадка.

Не газетами одними

Ми в Україні звикли, що думку народу з усіх питань – від внутрішньої політики до міжнародної – формують новини на центральних телеканалах.

Але в Європі "наша" схема працює далеко не скрізь. У попередній частині статті, де йшлося про невеселу ситуацію з висвітленням України у друкованих ЗМІ, ми згадували про півмільйонні тиражі таблоїдів у країні з населенням уп'ятеро меншим за українське.

Тим не менш, "телевізор працює" і в Чехії. Просто механізми донесення дезінформації тут інші.

На телебаченні Чехії та Словаччини сюжети про Україну з'являються ще рідше, ніж у "серйозних" суспільно-політичних газетах. Ці сюжети – збалансовані, зроблені за журналістськими стандартами.

Але їх вкрай мало.

 Інша справа – інтерв'ю в студії, коли спікерами щодо України виступають, скажімо так, відверто проросійські або вельми сумнівні "експерти".

Були випадки, коли проросійська позиція запрошених гостей, які наполягали, що "України не існує", "Україна неминуче розпадеться і цьому неможливо протистояти", навіть виводила з себе телеведучих.

Відбір гостей – це, звичайно, внутрішні питання кожного каналу. Але одне з ключових джерел проблем добре відоме. Навіть у Східній Європі відчувається дефіцит авторитетних експертів щодо України.

І це – ще одна прогалина в роботі нашої дипслужби.

У нинішній ситуації український посол зобов'язаний робити все, щоб не виходити з ефірів. І, звичайно ж, без активності посольства не з'являться нові проукраїнські експерти.

Щоправда, українська дипломатія десятиліттями звикала працювати інакше...

"Мильний" телевізор

Але повернімося до іміджу українців на телеекрані.

Українці присутні в телепросторі Чехії та Словаччини не лише в новинах – вже давно вони стали дійовими особами телесеріалів і художніх фільмів.

А враховуючи дефіцит інформації про життя в Україні і низьку активність українських посольств, саме образи і висловлювання телегероїв формують і доповнюють стереотипи про нашу країну та її мешканців.

Серіали – це збірка кліше, що є в кожному окремому суспільстві. Українці як невід'ємна частина щоденного чеського і словацького телеперегляду з'явилися у них в 2007-2008 роках.

На жаль, поки що доля вигаданих "серіальних" українців найчастіше складається невдало.

За якимось дивним збігом обставин усі вони – без вищої освіти, без перспектив на батьківщині і дуже не хочуть туди повертатися.

Дівчата влаштовують своє життя за рахунок чоловіків і терплять нелюбів, українські чоловіки добре працюють, часто нелегально, але при цьому багато п'ють.

І всі вони так чи інакше пов'язані з українською мафією.

Серіал Panelák ("Багатоповерхівка") з’явився у Словаччині 2008 року. За два роки сценаристи вирішили додати у проект гумору. Так з'явився новий персонаж – українка Оксана.

Ефектна білявка влаштовується на посаду секретаря в архітектурному бюро, що належить головному героєві – щасливо одруженому, але завжди невпевненому представнику братиславського середнього класу. Українка не вміє працювати на комп'ютері, її основне завдання – бути "сексі", навколо чого, власне, і побудовано безліч комічних історій.

"Фішка" Оксани – вигук "упс" у кожній незрозумілій ситуації, звернення до начальника "пан" і відверте його спокушання.

З часом плаский персонаж стараннями сценаристів набуває "душевної глибини" і освоює ПК. Протягом року вона дражнить глядача відвертими вбраннями, намагається вкрасти шефа із сім’ї та вимагає уваги до себе. І попри те, що начальник не збирається розлучатися і вважає її "золотошукачкою", Оксана мріє про весілля і дитину.

У разі виникнення проблем на порозі офісу "пана" готові опинитися українські мафіозі – двоюрідні брати Оксани, які не дозволять ображати сестру.

Обірвати "українську" сюжетну лінію дозволила лише конкуренція на телеринку. В одній із серій Оксана трагічно загинула від рук п'яного мешканця столиці, оскільки актрисі запропонували головну роль в проекті конкуруючого телеканалу.

У нескінченному серіалі Ulice ("Вулиця", понад 2700 серій) – першому чеському телемилі, що виходить з 2007 року, – українка Світлана вдягається скромно.

Походить вона з бідної сім'ї, і спочатку носить на голові хустку і вдягається у речі з народними орнаментами, "як справжня українка". Світлана не визнає "багато прикрашені" речі, типові для деяких жінок з Росії. "За характером вона інша", – говорить про свою героїню Тереза Бебарова.

Світлана хоче жити в Чехії разом зі своїм братом і не бажає повертатися на батьківщину, де на неї чекає безрадісне життя. Їй довелося рано подорослішати. В Україні Світлана отримала спеціальність медсестри, але, переїхавши до Чехії, вона вирішує стати опорою своєму чоловікові, допомагати йому в бізнесі.

З часом чоловік-чех набридає Світлані. Вона знайомиться з росіянином і їде до Москви. За рік Світлана повертається до Праги – як і раніше, незадоволена життям.

Брата Світлани – Григорія – у серіалі грає російський актор-емігрант Олександр Мінаєв. Григорій – горда і чесна людина, готова тяжко працювати.

Він втілив образ українського будівельника, якого життя навчило, що потрібно вміти "добре крутитися". Після від'їзду Світлани до Москви Григорій запив, у нього почалася депресія і зрештою він загинув уві сні через пожежу в деревообробному цеху, що спалахнула від кинутого ним недопалка.

"Серйозне" кіно

Хтось скаже, що образ українця в найпопулярніших серіалах начебто не такий вже й поганий – немає серед них персонажів, що викликають страх або ненависть.

В серіалах ми, як правило, – комедійні безглузді персонажі, обслуговуючий персонал головних героїв.

Але від серіалів – "легкого кіно" – було б дивним очікувати іншого.

Сумно, що навіть у художніх фільмах і документалістиці не знайшлося місця для успішних історій емігрантів з України. У реальному житті їх безліч, але місцевий глядач вже звик і не чекає іншого.

Документальні фільми про Україну та українців у цих країнах можна розділити на дві групи: важке життя емігрантів і подорожі Західною Україною, що була колись частиною Чехословаччини.

"Приказка "Візьми собі для цього якихось українців" стала частиною чеського словникового запасу і означає, що людині потрібно щось дешево побудувати, викопати або зробити. Але не слід очікувати, що якість цієї роботи буде високою", – пише у статті в польській Gazeta Wyborcza Лубош Палата.

Заголовок статті проголошує: "Для більшості чехів українці – дешева робоча сила і бандерівці. Росіян люблять більше".

Звичайно, це значною мірою відбивається на змісті того, що телебачення пропонує в якості інтелектуального продукту.

Aljona ("Олена"), ТВ-драма, 2008 рік, режисер – Ярослав Брабец

Любовна історія "сучасного раба" – українського будівельника Володимира, колишнього професора. Він знайомиться з чеським викладачем університету Ріхардом, і той вирішує допомогти Олені – коханій Володимира, скромній і старанній українці, – вирішити питання законності перебування в країні, взявши її за дружину. Володимир ревнує, втрачає зароблені гроші і вчиняє злочин.

Banderovci ("Бандерівці"), документальний фільм, телевізійна студія "Острава", 2010 рік

Незабаром після Другої світової війни через Чехословаччину втікали кілька сотень бандерівців. У фільмі наведені свідоцтва нині живих воїнів УПА, волинських чехів, постраждалих від її діяльності, а також мешканців міст Словаччини та Чехії, якими пролягав шлях декількох сотень УПА, які пробивалися в Західну Німеччину.

Ідею незалежної України, що її зводять в абсолют старенькі бабусі з УПА, зводять нанівець побутові жахи, безвладдя, грабежі й вбивства минулих років.

Фільм рекомендований до перегляду всім, хто цікавиться, чому чехи і словаки так негативно сприйняли новини про появу портретів Степана Бандери на мітингах у Києві, і про те, чому стара історія зараз шкодить нашим сучасним відносинам.

Цей фільм доступний для перегляду з українськими субтитрами: https://www.youtube.com/watch?v=kJOjbxm5REU

Na cestě po ukrajinských Karpatech ("В дорозі українськими Карпатами"), ТВ-фільм, 2011 рік

У картині показано сучасне життя територій, які на початку ХХ століття входили до складу Першої Чехословацької республіки. З тих часів не змінилася лише краса Карпат і не надто змінилося життя місцевих мешканців, які тепер славлять Степана Бандеру і женуть самогон, переконує сценарист.

Lepší život ("Краще життя"), документальний фільм, 2013 рік, режисер – Ян Латав

Фільм, знятий на кошти Європейського соціального фонду для Союзу з інтеграції та міграції, розповідає історію чотирьох мігрантів з України, В'єтнаму, Киргизстану та Молдови, які обрали для життя Чехію.

"Першу половину життя я і уявити не міг, що працюватиму на будівництві", – говорить український будівельник, сивочолий Віталій, який має вищу освіту і великий стаж викладання в університеті. А ще він – талановитий акордеоніст.

Тепер його життя – візок, лопата, бетон і сон в жалюгідній халупі.

"Не чехи їдуть до України, а українці їдуть до Чехії працювати. Тому, напевно, основна маса чехів думає, що українці нижчі за розвитком", – говорить Віталій.

Чеські українці

"Зараз українська громада стала активною, але до Майдану її практично не було видно, – каже Лубош Палата. – А з чеського боку було нехтування і незацікавленість".

Українські організації в Чехії розпорошені й роз'єднані.

Культурні заходи – а це, як правило, виступ кількох аматорських ансамблів, – організовуються для самих себе. Більшості чехів, тим більше молодому і активному поколінню, це абсолютно не цікаво.

Очевидно, що якби в Чехії і Словаччині був аналог "Гогольфесту" і постійно діючий Український культурний центр, то ситуація і на побутовому рівні, і в діаспорі, і в медійному просторі почала б змінюватися.

Але українській владі і бізнесу було байдуже все, що не пов'язане із заробітком...

Просто подивіться, як працює Чеський культурний центр http://kyiv.czechcentres.cz/ і відчуйте різницю з українським http://czechia.mfa.gov.ua/ua/press-center/announcements

Чехам і словакам поки що ніде дізнаватися про Україну, про світлий бік її життя.

Ніде дізнатися, де подивитися український фільм, послухати українських виконавців, придбати українські книжки, подивитися фотовиставки або дизайнерський показ, зустрітися з українськими діячами культури, істориками, бізнесменами.

Чи не час це змінити?

Якщо, звичайно, ми хочемо змінити ставлення до українців у чеському і словацькому суспільстві.

 

Катерина Андрєєва, Європейська правда