Навіщо ми розгорнули перед Путіним прапор з Іловайська
Усе це останні вісімнадцять місяців розгортається на наших очах поза будь-якими міжнародними правилами і протоколом.
Але готуючись до протесту у Генеральній Асамблеї ООН, за останні дні, ми тільки і чули – протокол, протокол, протокол.
Де був протокол ООН, коли анексували Крим? Чи коли проводили нелегітимні референдуми?
Чи коли Росія розпочинала війну? Чи доки і досі керує групами агентів, які сіють хаос і загрожують безпеці України всередині країни?
У той час, коли ми намагаємось захистити нашу землю і права українців, нам закидають: ООН не підтримує протести, навіть коли виступають диктатори.
Нехай не підтримує.
Вже не новина, що, попри героїчність окремих дипломатів, попри переважні голосування у підтримку України щодо анексії Криму і Росії, ООН переживає глибоку кризу сенсу існування організації.
Після Другої світової війни ООН мала стати майданчиком, який дозволить у цивілізованій формі вирішувати ключові питання для країн, поранених Другою світовою війною – питання територіальної цілісності і миру.
З моменту агресії Росії у ХХІ столітті ООН зіштовхнулась з викликом, який не описано у її протоколах.
Для українців сам виступ президента Росії у домі ООН є проявом неповаги до подвигу українського народу і воїнів, котрі вже півтора року віддають свої життя, жертвують усім, щоб зупинити експансіоністські плани сусідньої держави.
Традиційна дипломатія ХХ сторіччя передбачала переговори, протоколи, підписи, рукостискання, і довіру, що домовленості після них працюватимуть.
Але, як казав Отто Фон Бісмарк: ціна паперу, на якому стоїть підпис Росії, вища за цей підпис.
Безпрецедентні виклики дипломатії ХХІ століття, сформовані російською агресією в Криму і в Донбасі, потребують від нас нестандартних кроків, асиметричних щодо Росії дій і комунікацій, щирих проявів патріотизму і участі кожного у допомозі офіційній дипломатичній роботі України.
Вчора ми зробили спробу продемонструвати приклад проактивної дипломатії.
Ми зробили спробу нагадати, що світ змінився відтоді, як Росія підступно напала на Україну, анексувала Крим і розпочала війну в Донбасі.
Ми спробували показати, що світові правила і порядки зазнали неминучих змін після ганебної неоголошеної війни.
І це, чи не вперше, була national team. Парламент, Адміністрація президента України, громадянське суспільство, регіональна влада і дипломати, діаспора.
Кожному вдячні за їх роль заради єдиної синергії зусиль на міжнародній арені.
У залі Генеральної Асамблеї перед початком виступу президента Росії офіційна делегація України залишила зал.
Ми в тихому протесті під час виступу Путіна підняли прапор з під Іловайська. Прапор, який належить славі українських воїнів, більшість з яких загинули, коли Росія усупереч домовленостям і протоколам у серпні 2014 року розстрілювала українців.
У цей час поза кордонами Асамблеї представники дуже активної української громади у США створили чи не найбільший протест в історії асамблей щодо візиту лідера.
Ми віримо в дипломатію принципів і проактивності, коли протокол немає значення перед національними інтересами.
Коли тебе виводять з зали Асамблеї під погляди інших учасників – це неприємно. Сумно за прапор, котрий зім'яли, але потім заспокоїлись і віддали. Але ще сумніше говорити про протокол цієї поважної організації, коли Росія знехтувала міжнародним правом, і світ вже два роки не може дати цьому раду.
Важливо, щоб за вишколеною дипломатичною промовою Путіна країни світу розуміли, на чому саме «тримається» його дипломатія: це вбивства, кров і страждання.
На полі бою офіційної дипломатії, ми як пост-революційна країна, стомлена війною, завжди програємо. Наш єдиний шанс – це народна дипломатія.
Граючи за існуючими правилами з тим, хто зневажає правила, неможливо виграти.
Порушення Росією усіх міжнародних договорів повинне примусити нас переглянути не тільки міжнародний протокол, але і примусити увесь світ створити нові правила, які унеможливлять подібні агресії.
А українцям – завдання бути невтомними у захисті інтересів своєї країни.
Тільки так у нас є шанс.
Текст написано у співавторстві з Геннадієм Курочкою, співзасновником Українського Кризового Медіа Центру, радником голови Адміністрації президента, Ганною Гопко, головою Комітету ВРУ у закордонних справах, та Юлією Марушевською, заступником голови Одеської обласної державної адміністрації та громадською активісткою.
- Войдите, чтобы оставлять комментарии
