Нова Османська. Ердоган запустив відродження імперії
З липневої спроби військових захопити владу в Анкарі і Стамбулі минуло менше півроку, проте змін, пережитих Туреччиною за цей час, вистачило б і на ціле покоління. Відразу після невдалого військового путчу там стався цілком успішний державний переворот, що змінив чинну систему влади.
Сотні тисяч людей різних професій, запідозрених у нелояльності президенту Реджепу Таїпу Ердогану і правлячої Партії справедливості і розвитку, були внесені в «чорні списки», позбулися роботи, можливості виїзду за кордон, а дехто – і свободи.
У школах, університетах, академічному середовищі, державних установах, правоохоронних органах та армії було встановлено жорстку однодумність. Будь-які спроби публічно критикувати владу негайно придушуються звільненнями журналістів і публіцистів і закриттям нелояльних ЗМІ. Під заборону потрапив навіть курдський телеканал для дітей.
Опозиційних депутатів парламенту взяли за горло законом про зняття з них недоторканності. Тепер будь-який критик може отримати звинувачення в підтримці тероризму, позбутися депутатського імунітету і опинитися за ґратами. Пропрезидентська більшість у парламенті запросто забезпечить виконання цієї процедури.
Поліція і спецслужби, ретельно очищені від будь-яких потенційно антиурядових елементів, практично офіційно отримали право використовувати у своїй роботі тортури. Відповідну доповідь опублікувала міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch. Надзвичайний стан, запроваджений в середині літа, регулярно продовжується. В офіційній пресі це все називається «Процес нормалізації», хоча більше скидається на встановлення диктатури.
За словами британського журналіста Роберта Фіска, який живе і працює на Близькому Сході більше 35 років, сучасна Туреччина дедалі більше нагадує Радянський Союз часів розквіту сталінізму. Масштабні репресії та чистки, повідомлення про розгром чергового гнізда шпигунів і диверсантів, супроводжуються лавиною бравурних новин про реалізацію глобальних проектів, на кшталт нового тунелю під Босфором. Є навіть свій «Троцький» – проповідник Фетхуллах Гюлен, який живе в США. Як і Лев Давидович свого часу, він був найближчим соратником «великого вождя», але пізніше став джерелом всіх бід і проблем Туреччини. Принаймні, для офіційної пропаганди. Щоправда, неприємної зустрічі з льодорубом Гюлену поки вдається уникнути.
Конституційна комісія Туреччини, повністю сформована з прихильників президента, 23 жовтня приготувала проект змін в Основний закон, які спрямовані на побудову в країні суперпрезидентської системи, в якій вся повнота влади буде сконцентрована в одних руках. У регіонів відберуть більшість грошей і повноважень, передавши їх в Анкару. У курдів, що проживають у південно-східних районах, відберуть навіть натяк на самостійність. По суті, після ухвалення поправок до конституції президент стане повновладним султаном.
Ердоган не проти. У нещодавній промові перед депутатами парламенту він фактично поховав кемалізм, заснований на республіканських ідеях. Тепер на порядку денному – відродження «османської і сельджуцької спадщини». Простіше кажучи, імперії. Основою нової державної ідеології стала неприродна суміш ісламізму і войовничого націоналізму. З одного боку, влада дедалі глибше йде в релігійні «скріпи» у всьому їх різноманітті. З іншого – місцевий телеефір і сторінки газет наповнені міркуваннями про будівництво «Великої Туреччини» на її «споконвічних землях».
Відповідна карта (варіант 1920 року) додається. Крім тих земель, які входять до складу Туреччини зараз, їй належать північна Сирія (включно з Алеппо), північний Ірак (з Мосулом і Кіркуком), шматочок північного Ірану, азербайджанська Нахічевань, частина Вірменії, грузинська Аджарія, трохи Болгарії і Греції, включно з егейськими островами останньої. Люди, які ведуть розмови про «возз'єднання» з цими територіями, наполягають, що Ірак і Сирія – країни «штучні», ніколи в історії не існували, придумані Заходом після Першої світової війни. Тому, з точки зору турецьких правих, «відкусити» частину сирійських і іракських територій («споконвічно турецьких», звісно ж) – справа цілком законна.
Курдам націоналісти і зовсім відмовляють у праві на існування. За словами нових турецьких ідеологів, курди – теж «штучний» і «придуманий» народ, який ніколи не існував. Насправді, всі вони – «гірські турки», що б це не означало.
Імперський наратив з негласної подачі турецької влади почав активно розкручуватися в місцевих ЗМІ. Людям навіюють, що після Першої світової війни Османська імперія була несправедливо і жорстоко розділена підступними західними державами, які мріяли лише про те, щоб не дати єдиній у світі мусульманської імперії «піднятися з колін» і стати справжнім лідером ісламського світу. Лідером, яким вона була досі декілька століть, зберігаючи священне звання Халіфату.
Головна претензія і образа – позбавлення Туреччини районів Мосул і Кіркук, в надрах яких міститься приблизно чотири відсотки всіх світових запасів нафти. Зараз турецьким обивателям активно насаджується думка: з нафтою їхня країна була б не просто економікою, що динамічно розвивається, але одним з економічних лідерів світу взагалі. Країною, яка запросто могла б зібрати навколо себе весь ісламський світ, задати йому загальний напрям розвитку і оснастити загальною стратегічною метою, місією, ідеєю. Однак, за словами Ердогана з тієї ж його промови перед парламентом, реалізації цієї мрії заважає той-таки Захід, що намагається стримувати Анкару в її прагненнях. Але вона все одно діятиме.
Як і будь-який авторитарний правитель минулого і сьогодення, Ердоган опинився в ситуації, коли у власній країні йому стає тісно. І Адольф Гітлер, і Саддам Хусейн і Муаммар Каддафі, і Слободан Мілошевич, і Володимир Путін, сконцентрувавши владу всередині країни, починали загарбницькі війни проти своїх сусідів. При цьому головним виправданням цих кампаній щоразу були розмови про особливу «історичну місію» чергового вождя, виправлення «історичної несправедливості» і «споконвічної» приналежності тих чи інших територій. Нічого нового ця публіка зазвичай не вигадує.
Зрозуміло, сусідам Туреччини, які уважно спостерігають за процесами, що там відбуваються, стає трохи не по собі. Особливо це стосується Сирії та Іраку, на території яких турецькі війська вже присутні. Щоправда, в обох випадках турецька армія перебуває в сусідніх країнах на «гібридному» положенні.
У Сирії вона офіційно лише підтримує наступ «повстанців», які взялися невідомо звідки, хоча насправді, танки, артилерія, авіація, логістика, розвідка і постачання – усе турецьке. В Іраку підлеглі Ердогана встановили базу на північний схід від Мосула, де, за версією Анкари, займаються підготовкою місцевого сунітського ополчення і якихось курдських загонів. При цьому на базі «Башика» присутні не лише інструктори, але і важка артилерія, танки, вертольоти, системи залпового вогню і ще багато чого.
Підтримувані Ердоганом сирійські повстанці до останнього часу досить успішно діяли на півночі країни, вигнавши звідти бойовиків Ісламської держави, що підтримували (або хоча б не заважали) всі інші сторони конфлікту. Ситуація рішуче змінилася, коли супротивник турецької армії змінився з ісламістів на підтримуваних США курдів. Проти розвитку турецького наступу виступили не тільки американці, але і сирійці з росіянами. Якщо Вашингтон просто не хоче бійки між своїми союзниками, то у Москви і Дамаска серйозніше занепокоєння.
Повстанці під турецьким керівництвом не приховують наміру змести курдів, що відокремлюють їх від сирійських урядових сил, щоб потім спробувати розблокувати східне (опозиційне) Алеппо – частина міста, на захопленні якої будується вся стратегія війни Володимира Путіна і Башара Асада. Цим двом абсолютно ні до чого участь у цій битві військ з Туреччини, де відкрито вже називають Алеппо «своїм» містом. Москва і Дамаск виступили із застереженням на адресу Анкари: «Залиште курдів в спокої, інакше ми почнемо збивати ваші літаки». Мрії султана Ердогана про «велику» Османську імперію наразилися на мрії царя Володимира про не менш «велику» імперію Російську.
Перші військові зіткнення між сторонами, схоже, вже почалися. За словами численних свідків, російські та сирійські ВПС завдали серію ударів по підтримуваних Туреччиною повстанцях. Ситуація дуже серйозна: ймовірність початку російсько-турецької війни за панування в повітрі над Сирією зараз стала дуже високою.
У сусідньому Іраку втручання Анкари також стало джерелом серйозного головного болю для всіх інших учасників наступу на Мосул – двохмільйонне місто в північній частині країни, утримуване бойовиками Ісламської держави.
Прем'єр-міністр Іраку Хайдер аль-Абаді 25 жовтня виступив з жорсткою промовою, в якій застеріг Анкару від будь-якої участі в битві за це місто і ще раз повторив свою вимогу – турецькі війська повинні покинути територію його країни. Промова прем'єра стала відповіддю на заяву турецької влади про те, що їх артилерія і танки почали обстрілювати позиції Ісламської держави біля Мосула.
Аль-Абаді прекрасно розуміє інтерес Ердогана до битви за центральне місто нафтоносної провінції Ніневія. Інтерес цей, загалом, той же, що і у власне іракського прем'єра. І курди, і центральний уряд країни (шиїти), і сунітська Туреччина хочуть зробити так, щоб після перемоги над Ісламською державою влада в місті перейшла саме в їхні руки. Анкара в цьому сенсі ставить на підготовлені нею загони сунітських повстанців, які, згідно з офіційними заявами, мають «захистити» більшість жителів міста – також сунітів.
Багдад дуже переживає, що це може обернутися встановленням фактично турецького контролю над Мосулом, що частково реалізував би мрії Ердогана про розширення кордонів та отримання доступу до нафти. Однак Анкара, відчуваючи за собою силу (насамперед – військову), повністю ігнорує обурені промови Аль-Абаді, наполягаючи на своєму праві брати участь у розподілі «споконвічно турецького» Мосула.
Ба більше, в Іраку Ердоган проводить дедалі агресивнішу політику. Турецьке командування заявило, що не потерпить спроб вибити бойовиків Ісламської держави зі стратегічно важливого міста Тал Афар, що стоїть на шляху, який зв'язує Мосул із сирійським кордоном. Це стало відповіддю на плани навчених Іраном шиїтських повстанців, які заявили про намір взяти це місто, щоб перерізати комунікації Мосула з Сирією.
Свої погрози Анкара пояснила, звісно, не турботою про благополуччя бойовиків ІД, які контролюють Тал Афар зараз, а про долю споріднених з турками туркоманів, що становлять більшість мешканців цього міста. Шиїтські загони поки мнуться в нерішучості, не бажаючи вступати в пряме протистояння з Туреччиною, яка, фактично, оголосила про готовність тільки в Іраку битися відразу на два фронти.
Реджеп Таїіп Ердоган фактично веде дві «гібридні» війни в Сирії та Іраку. Всередині країни противники цих воєн дбайливо розсаджені по охоронюваних місцях і позбавлені голосу в ЗМІ. Всім іншим громадянам пропонується ідеологічне обґрунтування – плани створення «великої Туреччини», замішані на «скріпах», націоналізмі, релігійній пропаганді та імперській ностальгії. Ймовірно, деякий час така політика приноситиме йому певний успіх, але стратегічно вона все-таки програшна. У будь-якому разі, про це свідчить весь світовий досвід.
- Войдите, чтобы оставлять комментарии
