Обрання Дональда Трампа на пост американського президента три місяці тому стало критичним знаком. Знаком того, що інтелект і компетентність – більше не ті риси, які суспільство цінує у своїх лідерах. Як і достовірність інформації. Обрати людину, яка вища за пусті балачки і працює заради загального блага, видалася не так вже й важливо, або ж навіть занудно, якщо почитати Twitter нового лідера США і зважити на його популярність.

Сподіваюся, що ми, французи, далекі від нової народизації політики. Як і всієї Європи. Для цієї споконвічної землі цивілізації (принаймні європейці так вважають), політика – це занадто чутлива тема, щоб не сприймати її серйозно. Зокрема для Франції, де революція сформувала суспільство активних і дієвих людей.  

А що як те, що видавалося нам абсурдним ще два роки тому і щойно сталося з нашими трансатлантичними друзями, тепер насувається на нас?

Цьогорічні президентські  вибори у Франції – небезпечні, але й надзвичайно важливі. Зміни, які відбулися у світі наприкінці 2016 року, нестабільність сучасної дипломатії і відкриті, безкінечні військові конфлікти також викликають занепокоєння. Для Європи, дестабілізованої Brexit, вибори у Франції і Німеччині – переломний момент. І вибір, який зроблять народи цих двох країн, вплине не лише на Європу, а й на світ загалом.

Тож перед яким політичним вибором стоять французи? Що обурює і лякає громадськість настільки, що може вплинути на результати?

Саме відповіді на власні страхи і очікування, а не об'єктивні проблеми, з якими стикається світ, підштовхуватимуть французів робити свій вибір. Так само і перемогу Трампа, можливість якої недооцінили більшість світових лідерів, варто розуміти тільки через призму страхів і очікувань американців.

Франція стикається із серйозними викликами і неуникним відчуттям загроженості, яке протягом останнього десятиріччя все більше зростає. Після серії терактів, які сталися за останні два роки, питання безпеки стало центральним у політичних дискусій.

Говорячи про безпеку, або радше її відсутність, йдеться про зовнішню загрозу (зокрема, ІДІЛ), тому відмінності в поглядах кандидатів у президенти Франції щодо зовнішньої політики можуть стати ключовими.

Виборці змушені обирати із великої кількості програм. Комуністи і їхній кандидат Жан-Люк Меланшон хотіли б позбутися договорів, які, на їхню думку, не задовольняють Францію (наприклад, про єврозону). Але навіть попри те, що зробити це майже нереально, вони мають чималу підтримку серед робочого класу, адже хочуть значно збільшити мінімальну зарплату і реформувати систему оподаткування.

Reuters 
Жан-Люк Меланшон
Але комуністів затіняє перемога Бенуа Амона на праймеріз соціалістів і радикальне повернення його партії до соціалізму 70-80 років. Їхня передвиборча програма демонструє повний розрив із політикою чинного уряду, головною обіцянкою якого залишається скасування трудової реформи – введеного минулого року ліберального закону, який викликав масове обурення серед робітників, зокрема, через спрощення процедури найму і звільнення працівників.

Окрім суто політичного й економічного характеру, запропонована кандидатом від соціалістів програма – це нова філософія суспільства, яка насправді вводить виборців в оману, особливо молодь. Він розбудовує свою кампанію на ідеї спільного доходу. Це стосувалося б усіх, незважаючи на ресурси і специфіку роботи, яку виконує кожен робітник. Таким чином Амон ставить під сумнів цінність професійних навиків і особистого розвитку в сучасному суспільстві.

Reuters 
Бенуа Амон
Хоча лідери комуністів і соціалістів близькі один до одного, зокрема тим, що захищають екологічний перехід Франції до альтернативної енергії, але у них немає повної згоди щодо економічної і соціальної сфер. Але, перш за все, щодо Європи, активним захисником якої виступає Амон. Це й перешкоджає їм дійти згоди.

І ця неможливість домовитися, поглиблена  принизливими ударами, які Меланшон і Амон посилають один одному через ЗМІ, – це похоронний дзвін усім намірам лівих виграти на цих виборах. Комуністів підтримують 10% французів, соціалістів – 16%. Якби їм вдалося об'єднатися, вони могли б стати лідерами виборчої перегонки. Але порізно вони, найімовірніше, вибудуть із гри, а на передній план вийдуть консерватори, націоналісти і ліберали.

Націоналісти із їхньою лідеркою-спадкоємницею Марін Ле Пен сьогодні найбільш потужна політична сила у Франції. За останні 15 років французи стомилися від еліти і її відірваності від реальності, від корупції, економічної і соціальної кризи, незахищеності і тероризму. На цьому і грають націоналісти. Популісти із "Національного фронту" об'єднали голоси всіх тих, хто почувається зрадженим традиційними партіями – соціалістами, комуністами, лібералами і консерваторами. Вони говорять спрощено, користуючись із хвилі міграції із Близького Сходу, таврують іммігрантів і мусульман і вдають, що захищають найбільш пригноблених французів.

Reuters 
Марін Ле Пен
Основа програми націоналістів – вихід із Європейського союзу і з-під "диктату Європи". В економічних і соціальних питаннях вони обіцяють зважати лише на національні інтереси Франції і покласти край міграції.

Тому вони й імпонують багатьом французам, які останніми роками пережили багато кризових ситуацій. Але за цією риторикою ховається консервативна соціальна політика – заборона абортів і одностатевих шлюбів, контроль над гуманітарними недержавними організаціями, над культурою і освітою.

Деякі ідеї "Національного фронту" завоювали прихильність серед значної частини електорату консерваторів. Франсуа Фійон також формує свою програму довкола надзвичайно жорсткої, моральної політики, наголошуючи на тому, що він християнин (у світській Франції такий акцент зроблено чи не вперше за кілька десятиліть). За виключенням "національних інтересів", його соціальна програма майже дентична до програми націоналістів, включно із виходом Франції з ЄС (що було дивним навіть для самої Ле Пен).  

Reuters 
Франсуа Фійон
Від націоналістів їх відрізняє ще й консервативна риторика щодо економічних проблем. Якщо крайні праві тут близькі до соціалістів, то Фійона називають "французькою Тетчер". Він відкидає систему, яка існує тепер. На його думку, вона не достатньо ліберальна, тому завадила Франції бути конкурентноспроможною й адаптованою до сучасного світу. Натомість він пропонує більш гнучкий для роботодавців трудовий кодекс, різке скорочення фінансування систем соціального і медичного захисту, а також значне скорочення числа державних службовців (500 тисяч за 5 років).

Щоб виправдати свою жорстку програму, Фійон зробив ставку на імідж чесного кандидата. Проте, нещодавно спалахнули корупційні скандали за його участі. Популярність Фійона тепер на найнижчому рівні за весь час виборчої кампанії. Його обігнав кандидат від лібералів Еммануель Макрон, який тепер перебуває в центрі політичної шахівниці і намагається поєднати цінності як правих, так і лівих.

Getty Images 
Еммануель Макрон
Про програму Макрона поки що майже нічого не відомо. Лише те, що він визначає свою політичну лінію як перетин соціальної демократії колишнього уряду (де він був міністром економіки і з якого він пішов, аби розпочати свою власну кампанію) і лібералізму помірних консерваторів.

Йому складно боротися за президентське крісло в країні, яка останні 30 років знала тільки двопартійність і де ідея поміркованого лібералізму так і не прижилася. Макрон розраховує на голоси поміркованих лівих і поміркованих правих, тому йому доводиться говорити так, щоб задовільнити і тих, й інших. Наприклад, говорячи про французьку колонізацію, одного разу він стверджував, що це злочин проти людства, іншого – переконував, що це було до певної міри корисно для Африки. Так само із одностатевими шлюбами – то він їх захищає, то називає приниженням релігійних людей.

Зовнішня політика – ось хто справжня невдаха у цьогорічній виборчій кампанії. 2017 рік надзвичайно важливий як для Європи, так і для України, проте потенційні лідери Франції виявляють мало ентузіазму у цьому питанні. Саме у сфері зовнішньої політики серед кандидатів точаться найбільші суперечки. Якщо, наприклад, Бенуа Амон і Мануель Макрон підтримують Україну і Мінські домовленості, то їхні опоненти із лівого і правого крила не приховують свого захоплення Путіним. Лідер соціалістів у своїй палкій промові, коли його оголосили офіційним кандидатом, розкритикував авторитарні норови деяких своїх суперників і заявив, що французька армія має бути рушійною силою європейської оборонної системи в очах США і Росії. Він також засудив вторгнення Росії на територію України і підтримку нею сепаратистів.

На противагу йому, крайні ліві, опоненти Європи і НАТО, постійно демонструють свою підтримку російській зовнішній політиці, а особливо її діям у Сирії наприкінці 2016 року. Так само, як і лідер консерваторів, який за часів свого першого прем'єрства (2007-2012 роки) вихвалявся дружбою із Путіним  і якого з того часу часто помічали в колах французьких "друзів" Росії разом із лідеркою націоналістів.

Марін Ле Пен представляє справжню загрозу для Європи і України. Її часто називали "політичною рукою" Росії у Франції. Як відомо, Кремль фінансує політсили націоналістів і євроскептиків, аби дестабілізувати Євросоюз. Спроба запустити у Франції Russia Today на початку цього року і чутки про те, що росіяни зламали електронні пошти команди Еммануеля Макрона, лише підтверджують цю гіпотезу.

У масштабах європейської геополітики перемога на президентських виборах у Франції прихильників Путіна може мати серйозні негативні наслідки для України і Європейського союзу – російський і американський президенти ніколи не приховували свою опозиційність до ЄС. Ось чому тепер надзвичайно важливо, щоб кандидати у президенти сфокусувалися на реальній виборчій кампанії і піднялися вище нарцисичних і мерзенних сварок та популізму, які гноять ці вибори і посилюють ненависть французів до своєї політичної еліти. 

Матьє Радубе