Нещодавно в ряді українських міст пройшли повторні вибори мерів та рад — фактично місцеві вибори закінчилися. Здавалося б, саме зараз — час аналізувати ефективність цьогорічної системи голосування, визначати її плюси та мінуси, щоб покращити виборче законодавство. Та практика показує, що все відбувається навпаки: виборчі закони приймаються в останній момент, а їх ефективність не аналізується. За останнє десятиріччя відбулися всі місцеві вибори відбувалися за новими правилами — в 2010, 2015 та 2020 роках. Така часта зміна правил може шкодити виборчому процесу: виборці щоразу мають знайомитися не тільки з кандидатами, а і правилами гри.

Негативний ефект від таких змін можна пояснити на прикладі захопленості спортом. Наприклад, футболом: правила гри майже не змінюються протягом десятиліть. А якщо зміни і є, то не суттєві: покращення контролю за чесністю і прозорістю гри. Тому ви можете захопитися футболом ще в дитинстві, та протягом усього життя продовжувати слідкувати за ним: зберігається сталість процесу. Що викликає довіру і збільшує кількість учасників, які хочуть взяти в ньому участь: як фанати, гравці чи навіть рефері. А от «фанатів» місцевих виборів в Україні багато не набереться.

Якби матчі проходили кожного разу за новими правилами…

Якби щоразу перед футбольним матчем ви б мали вивчати нові правила гри, чи слідкували б за футболом взагалі? Чи хотілося б обговорити результати з друзями, припускаючи, що прийдеться пояснювати і правила? Швидше за все, ні.

А от останні місцеві вибори в 2010, 2015 та 2020 роках проходили за різними законодавчими нормами. Передбачувано, це вплинуло на явку — ретроспектива свідчить про те, що ми маємо низхідну динаміку участі виборців на кожних місцевих виборах:

— 1994 — 75,6%,

— в 1998 — 70,8%,

— в 2002 — 69,3%,

— в 2006 — 67,6%,

— в 2010 — 48,7%,

— у 2015 — 46,6%,

— у 2020 — 36,9%.

На виборах 2020 року — рекордно низька явка. З одного боку, через COVID-19 та протиепідеміологічні норми, з іншого — все-таки через недовіру. Адже ковідні побоювання не зупинили людей віком від 60 років та старше (від загальної кількості, їх було 38%), а от молоді люди віком 18−29 — лише 11% від усіх, хто взяв участь в голосуванні.

Видно чіткий спадаючий тренд, коли лише третина українських виборців зацікавлена обирати місцеву владу. І це враховуючи той факт, що повноваження і можливості у органів місцевого самоврядування в рамках реформи децентралізації зросли. Тепер місцева влада повністю відповідає за утримання лікарень, де вас лікуватимуть; дитячі садки і школи, у які підуть ваші діти чи внуки; а також комунальні підприємства, і суму платіжок за місцеві комунальні послуги

То в чиї ворота забиваємо?

До того ж в Україні є безліч систем голосування: мажоритарна і пропорційна, з відкритими і закритими списками, з багатомандатними і одномандатними округами, а також змішані - в яких міксуються всі попередні. Щоб розібратися в них та зрозуміти їх користь варто, щоб бодай декілька виборів пройшли за одними і тими ж правилами.

Фото: По данным автора

У 2015 році в селах вибори проходили за мажоритарною системою, в містах кандидати могли балотуватися лише від партій — без самовисування. Мерів в малих містах обирали в один тур, у великих (понад 90 тис. виборців) — в 2 тури: кандидати мали набрати 50%+1 голосів або йти на 2-й тур голосування. Так у 2010 році ми обирали представників за мажоритарною системою в селах та селищах, а в містах — за мажоритарно-пропорційною. Тобто, до місцевих рад різного рівня проходили представники за списками партій та ті, хто балотувались персонально (мажоритарники), набравши відносну більшість голосів під час голосування.

У 2020 році місцеві вибори також зазнали змін:

— в населених пунктах до 10 000 виборців вибори відбувалася за мажоритарною системою,

— а в більших — за системою пропорційного представництва з відкритими виборчими списками політичних партій.

Наприклад, місцева організація партії висувала єдиний список кандидатів в міські, районні та обласні ради громад, який потім пропорційно ділили на територіальні списки. Виборці в територіальних виборчих округах голосували за політичну силу та, при бажанні, за конкретного кандидата в територіальному списку. Така система дозволяє кандидату з широкою впізнаваністю та підтримкою серед виборців потрапити в раду, незалежно від його номеру в загальнопартійному списку. Це і передбачає таке нововведення, як відкриті списки. Та щоб система спрацювала саме так, кандидат в депутати повинен подолати 25% від виборчої квоти — стільки «коштує» одне депутатське місце в місцевій раді. А цей показник залежить від явки, тому багато з кандидатів, які були впізнаваними, не змогли потрапити в місцеві ради саме по причині низької явки виборців. Як наслідок, за результатами цьогорічних виборів депутатами в місцевих радах стали навіть ті, хто отримав персонально 0 голосів.

1. Визначаємо загальну кількість голосів за партії, які подолали 5% виборчий бар'єр у межах міста/району/області. Решта голосів за менш підтримувані партії йдуть на смітник. Скажімо, до ради пройшло 7 партій, що загалом набрали 31 500 голосів. Кожна прохідна партія гарантовано отримує по одному мандату для перших номерів в списку.

2. Визначаємо виборчу квоту: віднімаємо від загальної кількості мандатів (у нашому прикладі їх 42) гарантовані партіям, що подолали 5% бар'єр (їх 7) і отримуємо кількість вільних місць у раді (тобто 42 — 7 = 35). Далі ділимо кількість голосів за прохідні партії (31 500) на кількість вільних мандатів і отримуємо виборчу квоту в 900 голосів (31500 / 35 = 900). Саме стільки голосів коштує одне депутатське місце в нашій умовній місцевій раді. Кандидат який набере більше 25% від цієї квоти просунеться у верх територіального списку. Тобто, у нашому прикладі, має набрати більше 225 голосів (900 * 0,25 = 225).

Червона картка: зміна правил гри в останній момент

Однак проблема полягає не в тому, що змінюється система голосування, а в тому, що правила змінюються навіть за кілька місяців до голосування. Наприклад, у 2010 і 2015 роках закони, що регулювали місцеві вибори, були прийняті за 3 місяці до дня виборів. Останні зміни вносилися, коли за календарним планом не можна щось змінювати (50 днів до дня голосування): бо в такому разі не встигають надрукувати бюлетені тощо. Виборчий Кодекс України, який має врегулювати всі типи виборів, був прийнятий у грудні 2019 року, хоча останні зміни про місцеві вибори вносилися 19.09.2020 — за 35 днів до дня голосування.

Загалом, зміни виборчого законодавства за місяць-два до дня голосування виглядають як спроби парламентських партій закріпити і примножити свою владу на місцевому рівні. Такий підхід призводить до так званої партизації: коли не можна самовисуватися, обов’язково маєш приєднатися до тієї чи іншої партії.

Сама по собі партизація не погана і не хороша: вона має стабілізуючий вплив на ідеологічно-ціннісне поле на національному рівні. Але для місцевого може носити негативний характер, адже в такому випадку кандидати втрачають можливість самовисуватися.

Що ж до інших причин змін законодавства:

— у 2015 вони були передумовою для старту реформи децентралізації і були необхідними для запуску процесу добровільного об'єднання громад;

— у 2020 році зміни стосувалися завершення процесу добровільного утворення громад та обрання влади, базуючись на цих змінах. З плюсів цьогорічного голосування — на запит громадськості були введені відкриті списки. З мінусів — ще більша партизація виборів, оскільки в громадах від 10 тисяч виборців висунути кандидатів в місцеву раду могла лише партія.

Якщо зміна правил націлена на усунення недоліків системи чи використання кращих практик щодо рівності і доступу — це тільки на краще. Та будь-які зміни варто впроваджувати завчасно, щоб був час їх осмислити та прокомунікувати. Особливо, враховуючи те, що українці часто не розуміють загальну цінність місцевих виборів, бо не знають повноважень місцевих представників. Здається, що чим вище рівень влади, тим більш важливі вибори. Та це не зовсім так: місцева політика найбільш дотична до щоденного життя пересічного громадянина.

Після фінального свистку. Чого вартує гра без фанатів?

Враховуючи все вищезазначене, вибори мають бути максимально зрозумілими для українців. Повертаючись до аналогії з футболом, якщо цього не станеться, «фанатів"-голосувальників ставатиме все менше. Особливо, коли правила змінюються за місяць до фіналу чемпіонату. Виборча система має призводити до якісної зміни політичного представництва, залучати більше виборців, а не заплутувати та робити вибір випадковим. Правила гри можуть змінюватися, інколи це навіть необхідно, щоб зробити процес прозорішим і зрозумілішим для виборців, а також усунути недоліки системи. Проте відбуватись це повинно з дотриманням закону та не так часто: в поточних реаліях це виглядає як гол у власні ворота.

Ольга Будник, виконавчий директор Центру «Ейдос» для Нового времени